Психологічні наслідки війни, втечі та вигнання – що можна зробити, щоб краще впоратися з цим?

Соціальні контакти: Травматичні події, такі як події в Україні, можуть викликати відчуття безсилля, ізоляції та самотності, особливо коли сім’я не разом, коли частина сім’ї стала біженцями або залишилася в Україні. Неспокій, інтенсивні роздуми, відчай, спустошеність, проблеми зі сном посилюють відчуття безсилля і самотності. У цій ситуації з’являється ризик віддалитися від можливих соціальних контактів і стати ще більш ізольованим. Намагайтеся свідомо сприймати наявні контакти та стосунки. Дружні стосунки „амортизують“ (саме так ми називаємо соціальну підтримку в психотравматології) ризик стати психічно нестабільним. Часто достатньо уяснити собі, кому, напр. можна зателефонувати, із ким можна порозмовляти, щоб почувати себе краще. Окрім того, намагайтеся налагодити зв’язок з членами вашої родини та підтримувати контакт. Корисно, безумовно, якщо ви намагатиметеся спілкуватися одне з одним у визначений час. Структура часу дає вам і вашим близьким можливість зосередитися на викликах повсякденного життя, що в даній ситуації досить складно. Дехто також задається питанням, чи добре говорити про все, що вас хвилює, наприклад, „чи можу я сказати своїм батькам/дітям/бабусям, як я хвилююся, чи погано, якщо я плачу, чи я маю спробувати, якщо можливо, залишатися сильним?“ Кожна автентична, правдива комунікація – позитивна. Ви не повинні ні для кого видаватися сильними, сила може (знову-таки) з’являтися з відчуття тісного зв’язку, сприйняття соціального захисту. Єдине, чого слід уникати, це, наприклад, удаватись до докорів в тому, що хтось залишився чи втік, або щось подібне. Навпаки, звинувачення мають протилежну до соціального зв’язку дію, вони ізолюють, тому що часто не знаєш, як вийти з конфліктної ситуації. Тому: будьте толерантними в стосунках одне з одним. 

Смерть і горе: Про смерть –  як би важко не було писати про це – необхідно замислитися як про один з неминучих наслідків війни. Втрата близької людини чи друга – це завжди болісно, навіть у мирний час. Набагато складніше боротися із загибеллю та смертю на війні, тому що це вказує на безумство війни. Рідко випадає можливість у спокої та з гідністю попрощатися, часто про смерть близької людини довго нічого не відомо, ні про обставини, ні про час, ні про місце. Проте з досліджень скорботи ми знаємо, що для гідного та спокійного прощання потрібне конкретне місце, яке дозволяє знову наблизитися до померлого, згадати його та попрощатися разом із рідними та друзями. Якщо ця можливість відсутня, то психологічно важливе прощання стає важчим і може призвести до більш важкої форми скорботи. У цьому випадку говорять про тривалу або складну скорботу. Одним із способів деякої компенсації відсутності конкретного прощання є символічне прощання. Прощатися символічно означає продумати ритуал, який допомагає попрощатися. Для цього можна, наприклад, разом з друзями провести невелику церемонію, на якій згадати кохану людину, можна піти на місце, яке можна буде знову і знову відвідувати. Таким чином, скорбота знаходить місце для пам’яті навіть на відстані. Віруючі знаходять розраду також в релігії та релігійних ритуалах.

На жаль, горе супроводжується також відчуттям безсилля та виснаження. Крім тужіння і сліз з приводу втрати, людина відчуває велику втому, часто їй здається, що ніщо або ніхто не може її втішити. Це належна реакція, яка часто з’являється я у тих, хто горює. Для цієї першої фази скорботи потрібен час, але будьте обережні: ніхто не може і не повинен сумувати безперервно, відпочинок не тільки дозволений, але і вкрай необхідний. Дозвольте собі займатися корисними для вас справами. Процес скорботи обтяжується, якщо змішувати його з почуттями, які стосуються війни. Тим важливіше час до часу дозволяти собі перерву, щоб зберігати психічну стабільність і виконувати важкі повсякденні завдання.

Дітям смерть часто незрозуміла, тому що вони не вміють мислити достатньо абстрактно, але діти відчувають смуток, розуміють, що це виняткова ситуація. Тому з психологічної точки зору з дітьми необхідно говорити про смерть і ділитися горем. Це дає змогу запобігти тому, щоб діти думали, наприклад, що вони винні у смерті. Діти хочуть бути залученими. Розмовляйте з дітьми у формі, відповідній їхньому вікові, тому що для них краще мати можливість поділяти горе й мати можливість говорити про нього.

Депресія: Тривалий негативний настрій, відсутність енергії, зниження концентрації та зосередженості, підвищена схильність до плачу, понижена або підвищена потреба у сні, втрата апетиту або його посилення, а також підвищена дратівливість можуть бути попереджувальними ознаками депресії. Війна і втеча завжди приводять нас у відчай, але цей відчай сприймається як „живий“, він добре відчувається, і людина може продовжувати бути активною, навіть якщо вона подекуди відчуває (дуже) великий розпач. Натомість депресія призводить до притуплення почуттів, людина відчуває себе мовби паралізованою, емоційно холодною і майже не в змозі щось робити. Якщо є ознаки депресії, ви повинні серйозно поставитися до цих попереджувальних знаків і зв’язатися з одним із перелічених консультаційних центрів інформації для постраждалих студентів (Infos für betroffene Studierende (univie.ac.at) (Anmerkung für Frau Schiefer: bitte ab „Psychologische Hilfen für Studierende“ verlinken)

Суїцидальність: Не завжди, але відносно часто депресивність або депресія супроводжується думкою про власну смерть. Думки про самогубство або бажання смерті – це вираз глибокого відчаю з екзистенційним значенням. Такі думки чи бажання можуть пройти, але також можуть стати сильнішими. У будь-якому випадку, це привід звернутися до одного з перелічених консультаційних центрів і отримати допомогу. Думки про власну смерть чи бажання смерті – не привід соромитися, вони просто приходять. Однак такі думки – це явний тривожний знак, вони свідчать про те, що психологічні ресурси вичерпані і вам потрібна допомога. Будь ласка, поставтеся до цих попереджувальних знаків дуже серйозно та зверніться за допомогою до Інформації для постраждалих студентів (Infos für betroffene Studierende (univie.ac.at) 

Боротьба зі страхом: Страх – це одне з переважаючих почуттів у людей, які втекли від війни або рятуються втечею. Страх – це також домінуюче почуття для людей, які щойно потрапили в безпечне місце, однак чиї родичі (усе ще) знаходяться в зоні бойових дій. Страх – це загалом корисна і нормальна емоція, яка попереджає нас про небезпеку. Отож, страх допомагає уникнути ризику, щоб наше життя було якомога безпечнішим. Такий страх – позитивний і здоровий. На війні або підчас втечі страх — це також нормальна й адекватна емоція, він виражається насамперед у сильному фізичному напруженні, виражається, наприклад, через сильне серцебиття або підвищене потовиділення, посилення акустичного сприйняття або внутрішній неспокій. Виразом страху також можуть бути тремтіння, задишка, нудота, відчуття стиснення в грудях або запаморочення. Ви практично напоготові й за допомогою внутрішнього екрана радара уважно стежите за оточенням, фіксуючи ризики. Відповідно до природної реакції на розпізнавання небезпеки, людина намагається захистити себе, вирушаючи в безпечні місця (наприклад, протиповітряне укриття) або шукаючи допомоги. Отож, страх може врятувати життя. Однак це відчуття дуже виснажує, бо організм налаштований на повну готовність до дій за тривогою. Але війна чи втеча вимагають постійної пильності, що створює ризик того, що відчуття страху стане постійним/незалежним. Тоді ми говоримо про генералізацію. У стан тривоги людину переводить вже не просто усвідомлення небезпеки, але й те, що виникає в подібних ситуаціях, як, наприклад, шуми, подібні до тих, які чути в небезпечній ситуації. Окрім того, можуть виникати панічні атаки, які відокремлюються від початкової небезпечної ситуації, а потім раптово й несподівано з’являються знову. Такі симптоми дуже схожі на симптоми первинного страху, хоча для панічної атаки немає видимої причини. Зазвичай вони тривають кілька хвилин, але людина думає, що їй загрожує смертельна небезпека.

У результаті частого перебування в сховищах впродовж довшого часу може виникнути клаустрофобія, яка має вираження, наприклад, у страху перед вузькими приміщеннями або перед натовпом. Існує також ризик розвитку специфічної фобії, тобто страху перед окремими речами або ситуаціями, які, самі по собі не є небезпечними, але відчуваються, як небезпечні. Щоб запобігти такому розвиткові, важливо в небезпечних ситуаціях намагатися досягти певного розслаблення, наприклад, використовуючи вправу на розслаблення (див. неспокій, збудження, безсоння), тобто практикуючи повільний видих і вдих або принаймні свідомо постійно думати про дихання (затримання дихання, як це часто буває, коли з’являється страх, підсилює емоцію страху): отож – дихайте, щоб перебороти страх.

Допомагають також соціальні контакти, спілкування, тобто, коли зростає ваш страх, треба з кимось говорити, дуже допомагає і заспокоює, коли просто обійняти когось чи щоб хтось обійняв вас.

Патологічний страх відрізняється від захисного страху, який відіграє помічну роль, оскільки він життєво важливий. Його можна розпізнати по тому, що постраждалі витрачають більше половини дня, думаючи про власні страхи, або сильно обмежують свободу пересування, щоб уникнути небезпечної ситуації, або впадають через страх в депресію, або, щоб покласти край страхові, розвивають суїцидальні думки, або намагаються пригнітити наростання страху за допомогою алкоголю, наркотиків або транквілізаторів, або тоді, коли сім’я/найближчі люди вже страждають від цієї форми страху. Якщо у постраждалих з’явилася хоч будь-яка з цих ознак, слід звернутися за професійною допомогою, наприклад, до спеціаліста з поведінкової психотерапії.

Описані форми страху відрізняються від переживань за когось або страху, що хтось може бути поранений або вбитий на війні. Це (великі) турботи про близьких людей, яким загрожує або може загрожувати небезпека. Така реакція – нормальна й адекватна, особливо коли самі ви в безпеці, а близька вам людина все ще перебуває в небезпечній ситуації. Але ця форма страху також може розвиватися, так що майже всі думки обертатимуться навколо цих тривог і займатимуть багато місця в повсякденному житті. Щоб уповільнити або тимчасово припинити цей кругообіг тривог, допомагає залишатися на зв’язку (посилання на текст про соціальну безпеку) та/або регулярно отримувати інформацію (див. „Потреба в інформації“). Якщо тривога не зникає ні вдень, ні вночі, а також і тоді, коли ви регулярно виконуєте дихальну вправу та вправу на зупинку думок (посилання на „Негативні думки“), то поговоріть про це з людиною, якій ви довіряєте, про яку знаєте, що вона слухатиме вас. Якщо ви відчуваєте, що вам немає з ким поділитися своїми почуттями та думками, зверніться за професійною допомогою (посилання на XXXX). Але перед цим, будь ласка, усвідомте, що ваші тривоги та страхи відповідають ситуації війни і можуть бути зрозумілі як адекватна реакція.

Нарешті в безпеці – як найкраще надати допомогу?

Родичі, чиїм родинам та/або друзям вдалося своєчасно втекти, часто, наприклад, запитують себе, як їм найкраще з ними поводитися. Чи варто починати розмову про події війни, чи це не поглибить травму? Як поводитися з дітьми? Чи можна мені виявляти свої почуття, а чи треба бути сильним і тримати свої почуття при собі? Як я можу найкраще допомогти подолати наслідки травматичних подій? Як мені вирішувати звичайні (сімейні) конфліктні питання?

Як розмовляти про травматичні події:

Травматичні переживання не можна забути, але те, як ми їх пам’ятаємо, можна змінити. Зі спогаду, який завдає нам мук, гнітить почуттям, що ми знову можемо потрапити в таку ситуацію, коли відчувається розпач, гнів, смуток, сильне напруження, яке супроводжується, наприклад, тахікардією, задишкою, нудотою, він може стати спогадом, який можна розповісти, не переживаючи при цьому описаних негативних емоцій. 

На першому етапі ті, хто прибув, спочатку відчувають полегшення, що вони в безпеці. Дехто має потребу розповісти про пережите, дехто, натомість, уникає про це говорити. Людям, які хочуть розповісти про пережите, потрібні слухачі, які готові вислухати негативний досвід. Так можна поділитися частиною страждань, що принесе деяке полегшення. Але будьте обережні: вислуховування та передавання травматичного досвіду може також мати психологічно обтяжливий вплив на слухачів. Подумайте, будь ласка, чи готові ви до цього, і чи вистачить у вас на це сил. У будь-якому випадку важливо пам’ятати про наступне: говорячи про війну, втечу, переміщення та всі пов’язані з цим травматичні події, не поспішайте, зробіть перерву й припиніть розмову, коли ви зауважите, що людина надто сильно страждає, не може перестати плакати, замикається в собі та/або радше видається апатичною. Тоді настав час зробити перерву, можливо, випити чаю чи склянку води, чи трохи прогулятися. Ви просто кажете: „Зробімо невелику перерву, ми обоє трохи виснажені, короткий відпочинок буде нам на користь!“. Будь ласка, ніколи не спонукайте оповідача розповідати далі, відчувайте межі. Навіть якщо тільки для вас ця оповідь буде надто важкою, запропонуйте перерву. „Передозування“ розповіді чи процесу слухання може призвести до посилення психічних страждань. Якщо ви відчуваєте, що не можете вислухати розповідь про травматичний досвід, ви можете спробувати організувати для потерпілих професійну допомогу, наприклад, повідомивши потерпілим, які послуги доступні, і що ви впевнені, що відповідна психологічна/психотерапевтична допомога має сенс і відповідає ситуації.

Особи, які виявляють тенденцію уникати говорити про те, що трапилося, можуть мати для цього багато причин: наприклад, вони не хочуть обтяжувати оточуючих, або бояться бути переповненими негативними почуттями під час розповіді. Дехто соромиться пережитого, такі люди відчувають деякою мірою відповідальність або навіть певну провину. Сором і провина, як це не парадоксально, – це почуття, які часто виникають у постраждалих від психотравматичних реакцій. Спочатку таке замовчування може тривати, але в довгостроковій перспективі уникнення розповіді призводить до погіршення психічного стану, оскільки перешкоджає обробці травматичної інформації, а це означає, що можуть формуватися ще більш травматичні спогади у вигляді, наприклад, образів або відчуття повернення до травматичної ситуації. Для багатьох із постраждалих досвід перебування в безпеці призводить до здобуття довіри до самого себе та власного оточення, що дає їм можливість відкритися, тобто вони поступово починають розповідати про пережите. Однак, якщо відповідна особа продовжує уникати розповіді, ви, як близькі люди, можете надати їй інформацію про професійну підтримку, при цьому треба вказати, що ви дуже стурбовані. Висловіть при цьому свою особисту турботу, тобто „Я дуже хвилююся за тебе, тому що у мене таке враження, що я більше не можу віднайти з тобою емоційний зв’язок. Мені відомо, що це може бути ознакою сильного психічного тягаря. У мене є хороша інформація про те, куди звернутися, якщо тобі потрібна допомога!“. Будь ласка, не чиніть на постраждалого, а чи постраждалу тиску, однак висловіть своє занепокоєння з любов’ю. 

Описані способи поводження допомагають підтримати опрацювання травматичних подій. Розмова одне з одним про те, що відбувається, розділення турбот, вироблення стратегій боротьби з ними, планування наступних кроків – це соціальна підтримка на практиці. Аутентичне єднання – найкращий захист від тривалих психічних проблем. Однак, якщо ви відчуваєте, що вас гальмують внутрішні фактори, самі зверніться за професійною допомогою. Навіть якщо ви втекли із зони бойових дій, ця війна обтяжує вас, і тому кілька годин психологічних консультацій можуть допомогти вам знайти кращі способи впоратися з собою та знайти підхід до своїх близьких.

Як правило, травматичні переживання загострюють вже наявні конфлікти в сім’ї, оскільки травмовані особи зазнали величезного потрясіння щодо своєї основної довіри. У ситуації війни, коли в цілому постраждали всі члени сім’ї, навіть якщо вони пережили різні травматичні ситуації, може статися, що конфлікти або посилюються, або ж навпаки, члени сім’ї зближуються, оскільки сімейні конфлікти стають менш важливими. Останнє зустрічається частіше. У будь-якій суперечці можна зробити вибір: чи оминути конфліктні питання, щоб краще впоратися з більшими випробуваннями, чи відтіснити емоції трохи назад, що допоможе полегшити конфліктну ситуацію. Можна також вирішити обережно пом’якшити конфлікт у стані певного спокою. Сварка, як правило, заважає під час вирішення багатьох проблем.

Будь ласка, спілкуючись зі своїми родичами, які втекли від війни, зверніть увагу на наступне:

Снодійні медичні препарати, болезаспокійливі або психотропні препарати слід приймати лише за призначенням спеціаліста.

Алкоголь слід вживати тільки в міру.

Плани на майбутнє не повинні мати надто довгу перспективу, достатньо, якщо ви плануєте найближче майбутнє.

Для дітей та молоді корисне упорядковане і за можливістю звикле повсякденне життя.

Щоб зменшити напругу, яка обтяжує всіх, орієнтуйтеся на розділи „Неспокій, хвилювання, безсоння“, а також „Негативні думки“ та „Боротьба зі страхом“. І те, й те допоможе вам заспокоїтися.

Не заохочуйте тих, хто прибув, говорити про те, що вони пережили й вистраждали, але слухайте, коли хтось починає розповідати.

Не підштовхуйте своїх прибулих родичів звернутися до психотерапії, але запропонуйте їм її, якщо у вас склалося враження, що вашим близьким може знадобитися допомога. Зробіть це дуже довірливо. 

Ви також можете дозволити собі виявити емоції, обмін емоціями дозволяє стати разом сильнішими, приховування їх послаблює вас.

Якщо виникають конфлікти, спробуйте вирішити їх об’єктивно у стані якомога більшого спокою.

Як говорити про війну з дітьми

Для більшості дітей війна – це те, чого вони не можуть зрозуміти. Вони не можуть зрозуміти, чому люди вбивають інших людей, вони не розуміють чинників, які призводять до війни, і не можуть уявити, що означає бути в небезпеці.

Діти, які врятувалися від війни, також не можуть висловити, або їм загалом бракує слів, щоб розповісти, що вони пережили і як їм поводиться зараз. Діти зазвичай звертаються до своїх родичів, коли розгублені, відчувають безпорадність або хочуть щось упорядкувати. Дорослі родичі також страждають від війни, вони травмовані, виснажені, іноді відчувають безпорадність.

Що потрібно враховувати, коли діти хочуть говорити про війну та втечу?

Підготуйтеся: батьки можуть найкраще підготуватися, з’ясувавши для себе власні почуття та думки. Найкраще поговорити з кимось, кому ви довіряєте, про все, що вас турбує, щоб ви могли трохи контролювати власні емоції. Це дозволяє краще сприймати емоції дитини.

Початок розмови: запитайте у дитини, що вона знає і що хоче знати. Запитуючи про почуття та думки дитини, не думайте, що ви знаєте, що вона відчуває чи думає. Почуття та думки дітей про війну, втечу та вигнання відрізняються від почуттів та думок дорослих. Тому, будь ласка, пізнайте світ почуттів і думок дітей. Поставтеся до цих почуттів серйозно, не ставте їх під сумнів.

З’ясувати та інформувати: як тільки ви дізнаєтеся, що ваша дитина розуміє і що її турбує, ви можете з’ясувати непорозуміння, наприклад, що війна може початися і у вигнанні. Запевніть дитину, що тут вона в безпеці. Велика кількість нез’ясованої інформації бентежить дітей набагато більше, ніж дорослих, діліться зі своїми дітьми лише надійною інформацією та обмежуйте неконтрольований доступ до інформації в соціальних мережах. Якщо ви не можете відповісти на запитання, маючи перевірену інформацію, нічого страшного, ви не повинні і не можете знати все.

Гарантія безпеки: після багатьох днів утечі, з якою пов’язане відчуття непевності і втрати контролю, діти завжди потребують впевненості, що вони в безпеці. Посилання на численні акції допомоги також може дати дітям відчуття безпеки. Поясніть дітям, що робиться для допомоги постраждалим у зоні бойових дій, і що робиться для припинення війни. Якщо діти хочуть допомогти, обговоріть з ними, яку допомогу вони можуть надати, діти, наприклад, можуть надіслати добрі думки членам сім’ї, які перебувають у зоні бойових дій. 

Якщо діти непомітно слухають розмови дорослих, вони іноді можуть неправильно зрозуміти інформацію, про яку йдеться в цих розмовах, або й зовсім не зрозуміти, у чому справа. Потім діти доповнюють те, що почули, доки не зможуть впорядкувати це самостійно. Вони „координують“ те, що їх обтяжує, бентежить чи лякає. Тому, будь ласка, звертайте увагу на те, чи діти можуть брати участь в розмові або залучайте їх до розмови дорослих.

Будьте терплячі: з дітьми треба провести кілька розмов, щоб вони зрозуміли, що сталося, завжди знайдіть час для розмови про війну. Проблеми з поведінкою та/або концентрацією, викликані травматичним стресом, є відповідними реакціями на досвід війни та втечі. Чим більше в дитини відновлюється почуття внутрішньої безпеки, тим більше зменшуються ці проблеми. Наберіться терпіння, постарайтеся бути якомога турботливішими, люблячими та добрими.

Класифікація реакцій дітей за віковими групами

Діти дошкільного та раннього шкільного віку

Діти почуваються безпорадними та невпевненими, тому дуже бояться. Цей страх стосується багатьох аспектів життя. Через свій розвиток вони погано вміють чітко виражати свої страхи та описувати свої емоції. Страх і безпорадність виявляються головним чином у втраті навичок, їм важко, наприклад залишатися на самоті в садку чи школі, вони не хочуть відпускати батьків. Діти видаються дуже прив’язаними і не хочуть нічого робити наодинці, наприклад, самостійно в щось грати. Засинати і спати на самоті для багатьох також важко або навіть неможливо. Кошмари або пробудження від переляку вночі – це також вираз страху і безпорадності. Окрім того можуть виникнути проблеми з розвитком мовлення та охайності, наприклад, деякі діти зменшують вербальне спілкування або мовчать. Також може повторюватися нетримання сечі вночі. Деякі діти повторно програють травматичні ситуації, щоб їх „опрацювати“, при цьому травматична гра часто стосується окремих ситуацій, які знову і знову розігруються, хоча результат рідко буває „позитивним“, тобто гра майже не змінює негативні наслідки травматичної ситуації, вони зберігаються.

Діти старшого шкільного віку

Діти в цьому віці дуже турбуються про свою безпеку та безпеку інших. Можуть виникати почуття сорому та провини, пов’язані з їхніми власними діями під час травматичних ситуацій, наприклад, за нетримання сечі чи плач у ситуаціях найбільшого страху. Вони можуть розповісти про травматичні події та поділитися своїми почуттями. Діти цього віку також можуть мати проблеми із засинанням та сном, їх можуть також турбувати кошмари. У школі можуть виникнути проблеми з концентрацією уваги, а також падіння успішності. Вони так само можуть страждати від болю в животі та головного болю, які не мають фізичної причини. У деяких дітей страх і безпорадність проявляються в моделях агресивної поведінки.

Підлітки

Підлітки не завжди усвідомлюють свої емоційні реакції на психотравматичні ситуації, тобто не завжди можуть встановити зв’язок між своєю поведінкою, емоційним станом і тим, що вони пережили. Вони можуть відчувати себе „ненормальними“, і це почуття може посилюватися при порівняннях з іншими підлітками, що є типовим для цього віку. Вони відчувають себе іншими та ізольованими і ще більше віддаляються від соціальної мережі. У стосунках з іншими підлітками вони можуть висловлювати фантазії помсти та відплати, що робить їх також схильними до екстремальних світоглядів та радикальних змін у своїх поглядах. Також може виникнути (сильне) бажання йти на війну, не приймаючи аргументи, пов'язані зі своїм здоров'ям. Можуть виникати й інші саморуйнівні та ризиковані форми поведінки (наприклад, вживання алкоголю або наркотиків, самопошкодження…).

Резюме

Якщо діти зазнають травматичних ситуацій, постраждає вся сім’я або довірені опікуни. Емоційні реакції дітей та підлітків можуть сильно відрізнятися від реакцій їхніх родичів та осіб, які доглядають за ними. Тому дуже важливо, щоб дорослі розпізнавали свої власні емоційні стани, щоб можна було сприймати емоційні стани дітей та підлітків. Розпізнавання власних емоцій та емоцій дітей та підлітків є важливим кроком переборення травматичних реакцій, тому що ви можете підтримувати одне одного, щоб краще впоратися з почуттями.

• Емоційні реакції та симптоми після виживання травматичних ситуацій є нормальними та відповідними реакціями на ненормальні ситуації.

• Якщо ви перебуваєте поза небезпекою, спробуйте стабілізувати свої умови життя та відновити звичайний розпорядок дня для дітей та підлітків.

• Початкові емоційні реакції та симптоми можуть зникнути самі по собі в безпечному оточенні. Якщо цього не стається, потрібна професійна психологічна підтримка.

• Якомога більше контактуйте з дітьми та підлітками (якщо вони цього хочуть).

• Використовуйте свої контакти з іншими дорослими, з організаціями для надання допомоги або зі своїми громадами (див. „Соціальна захищеність“).

• Захистіть дітей, підлітків та себе самих від надмірного споживання повідомлень із соціальних мереж.

• Відновіть звичайні ритуали, які ви робили вдома, наприклад, розповідайте казку перед сном або їжте разом.

• Запевніть дітей та підлітків, що ви залишаєтесь разом, це допомагає вам і їм знати, що ви нерозлучні, навіть якщо не все в порядку.

Джерело: NCTSN: after a crisis helping young children heal.pdf (nctsn.org), адаптовано Бріґітою Люґер-Шустер

Brigitte Lueger Schuster

Professor of Psychotraumatology at the Department of Clinical and Health Psychology at the  University of Vienna

Psychological assistance in crisis situations